референдум в КримуЖиття нашого суспільства впродовж останнього півроку самі її учасники, громадяни України і не тільки оцінюють по-різному. Майдан, Крим – референдум, агресія, що проявляється в Донецькій, Луганській та інших областях кажуть про суттєві зміни в українському суспільстві. 

Все це говорить про те, що з’явилася громадянська позиція і бажання її висловлювати, і навіть приводити її в дію. Суспільство прокинулося від сплячки байдужості і невідання, опритомніло і виявило в собі готовність давати оцінку що відбувається. І тепер живе в цій новій ролі і стані – громадянського активного суспільства.

Міжнародне право, навіть більш ніж національне, залежить від тієї самої культури, або, якщо хочете, вихованості, адресатів своїх приписів, від добровільного дотримання ними відповідних норм і принципів, щоб не прибігати до сили. Але, як ми змогли переконатися, окремі суб’єкти міжнародного права як і раніше не можуть впоратися з тваринними інстинктами. Культура не та.

Факти, які неможливо заперечувати щодо Криму і референдуму:

Якщо перенестися у виключно юридичну площину, то Крим – референдум, на який ставилося питання про відділення від України, з самого свого початку неправомірний. Одного факту винесення подібного питання на референдум вистачає, щоб дати йому таку юридичну оцінку. Можна навіть не наводити інших аргументів:

  1. Про неприпустимість присутності військових іноземної держави на території Автономії і проведення референдуму в таких умовах;
  2. Про невідповідність Конституції України, згідно якої питання про зміну території України виносяться виключно на всеукраїнський референдум;
  3. Голосування відбувалося за старими виборчими списками, навіть використовувалися списки 1999 року (тому що ЦВК заблокувала доступ до цьогорічних списків), а тому «голосували» і мертві, і ті, хто ще не народився;
  4. Громадяни Росії, не будучи в списках виборців, могли віддати свій голос, продемонструвавши лише копію свого паспорту, а тому були масові випадки, коли псевдовиборці голосували на декількох виборчих дільницях;
  5. Непоодинокі випадки так званої «допомоги» виборцям в психіатричних лікарнях, де їм вказували, де і за кого ставити галочку в бюлетені;
  6. Про приєднання до РФ в Севастополі проголосувало біля 500 тисяч жителів, тоді як за даними перепису всього там проживає 300 тисяч, тобто 123% мешканців сказали своє «так», і це не враховуючи неявку;
  7. За результатами референдуму 96,77 % жителів Криму висловились за приєднання до Росії, тобто такий відсоток в Криму набагато перевищів відсоток явки на виборах навіть в найдемократічніших країнах світу, таких як Німеччина, США, Норвегія, Франція тощо, де він складає 60-70 %;
  8. Спостерігачів з ОБСЄ категорично і в примусовій формі не пустили на територію АРК для нагляду за проведенням так званого референдуму в Криму;
  9. Венеціанська комісія не визнала кримський референдум через те, що можливість його проведення не передбачена ні Конституцією України, ні Конституцією АРК, а також їх суперечність демократичним стандартам.
За темою:  «Чому монополія адвокатури може зневажати права українців?»

І такий перелік підстав незаконності референдуму в Криму можна продовжувати безкінечно, адже, розуміємо, що при насильному від’єднанні АРК не ставилася мета провести законний референдум та реалізувати волю жителів Криму, цілі були інші- присвоїти, загарбати і силою відвоювати землі України, прикрившись метою «самовизначення» жителів Криму і лозунгом «возвращения Севастополя в родную гавань».

референдум в Криму

Подібні виборчі ділянки “реєстрували” понад 80% явку виборців, хоча насправді були порожніми

У міжнародному праві вважають, що право нації на самовизначення може бути реалізоване у формі відділення і створення нової незалежної держави лише в двох випадках:

  1. В ситуації постколоніальної держави (як вказують: має місце ярмо і експлуатація іноземної держави);
  2. В ситуації, коли мають місце факти серйозних порушень прав представників національної меншості, що повторюються впродовж тривалого періоду, аж до фізичного знищення.

У всіх інших випадках право нації на самовизначення повинне реалізовуватися в інших формах, що не претендують на відділення від держави. Цього вимагає необхідність дотримання державного суверенітету і територіальної цілісності держав, стабільності міжнародних відносин.

Право народів на самовизначення і невід’ємний суверенітет над своїми природними ресурсами з прийнятих в 1960-х і 1970-х роках право на самовизначення було закріплене для того, щоб створити правову основу для самовизначення колонізованих народів. В усіх інших випадках право нації на самовизначення реалізується усередині держави, в якій така нація мешкає. І лише при надзвичайних обставинах може набувати форми відділення і створення нової незалежної держави.

Крим же, що ніби претендує на самовизначення, не лише не підпадає ні під один з названих випадків, але ще і повинен обгрунтувати, що його населення може претендувати на те, щоб називатися тим самим народом, нацією, який і виступає суб’єктом наданого права.

За темою:  «Внимание! Законно ли задержание лица за пост в соцсетях?»

На одній з конференцій ЮНЕСКО, прозвучала наступна теза: “Якщо держава і уряд, який неодноразово змінювався, впродовж тривалого періоду пригноблювали націю, порушували права людини і основні свободи, виключали представників національної меншості з процесу ухвалення рішень, особливо з питань, що зачіпають добробут і безпеку людина, пригнічує культуру, релігію, мову та інший атрибут особи, цінний для представник нацменшості, і якщо інший засіб досягнення достатнього ступеню самоврядування випробуваний і досягти прогресу не вдалося, то питання про відділення може бути поставленим як засіб для відновлення основних прав і свобод і це право може розглядатися як аналог права на останній притулок у вигляді повстання проти тиранії і пригноблення, згадане в преамбулі до Загальної декларації прав людини“.

референдум в Криму

Право на самовизначення за своєю суттю не може припускати відділення від однієї держави шляхом приєднання до іншої!

Крім того, варто звернути увагу на позицію одного з суддів Міжнародного суду ООН, який зазначив, що “расова або етнічна окрема група в державі, навіть якщо вона визнається народністю для цілей самовизначення, не має права на одностороннє відділення просто тому, що хоче створити свою власну окрему державу, навіть якщо б це було побажанням усієї групи.

Наявність такого загального права в міжнародному праві звела б нанівець територіальний суверенітет і цілісність держав і привело б до нескінченних конфліктів і хаосу в міжнародних відносинах.

Ці слова були сказані з приводу ситуації в Косово і Суд тоді обмежився виключно конкретною його ситуацією, яка дуже і дуже відрізняється від нашої. Настільки, що аналогій бути не може. Той самий суддя, до речі, дуже жалкував, що Суд вирішив не розглядати такий важливий аспект питання, як визначення масштабу і нормативного змісту постколоніального права на самовизначення. Це дозволило б запобігти неправомірному використанню цього важливого права групами, що сприяють етнічним і племінним розбіжностям усередині існуючих держав. Зараз ми можемо знайти підтвердження його словам на прикладі України.

За темою:  «Чому PayPal в Україні так потрібен, але досі не працює?»

І ще одна теза, над котрою повинен замислитись кожний: право на самовизначення за своєю суттю не може припускати відділення від однієї держави шляхом приєднання до іншої!