Пізно ввечері 11 березня 2020 року на сайті Кабінету Міністрів з’явилась постанова, якою запроваджується карантин в Україні. Чи потрібен був карантин тоді та чи потрібен він зараз? Суб’єктивно, я вважаю, що так. Чи потрібен такий карантин, як в Україні? Скоріш за все, що ні. Введення карантину розкрило не лише очевидні проблеми в охороні здоров’я, що накопичувалися роками та десятиліттями, але й на рівні правової освіти.
Та й нехай, якщо б цей рівень був низьким у більшості населення (і це нормально: не всі повинні бути юристами), але дива нормотворчості показують ті, за чиїми «законами» жити всій державі. Влада щось намагалась зробити правильно: законами карантин визнали форс-мажором, заборонили нараховувати штрафні санкції за прострочення з оплати кредитів, наприклад.
Нижче мова піде не про карантин в Україні, як такий, чи про обмежувальні заходи, та не про конституційність рішень уряду (на кшталт, що подібні заходи можна застосовувати лише при введенні воєнного або ж надзвичайного стану, а не при режимі надзвичайної ситуації), та й не про повноваження місцевої влади ігнорувати на постанови центральної. І ні про податкові пільги та інші делікатеси з цивілізованого світу, хоча це також варто уваги. Скоріше поговоримо про процедуру прийняття цих рішень і логіці в самих «карантинних» нормах.
1. Проблеми в понятійному апараті
«Громадське місце», «масовий захід», «захисна маска», «захисний екран», «заклади громадського харчування з організацією дозвілля»: нам здається, що ми розуміємо, що це значить, але в той же час – ні.
В постановах Кабінету Міністрів про карантин в Україні неодноразово згадуються ці терміни, але жодного разу за весь цей час вони не трактувалися: ні актами Кабміну, ні чинним законодавством в цілому (в тому числі і актами органів місцевого самоврядування).
Якісь поняття доводилось тлумачити, відштовхуючись від інших норм всередині самої постанови. Наприклад, чи можна вважати поїздку в метро масових заходом? Таке питання виникало в березні перші 4 дні карантину, поки Кабмін прямо не заборонив роботу метро, а потім дозволив. Хтось скаже, що поїздка в метро – це не розважальний захід? Добре, а похорон – це масовий захід? Адже він не розважає, чи не так? За кордоном, в тій же Італії, музиканти грали на вулиці, чи можна у нас так робити, не буде це вважатися масових заходом? А захисна маска? В теорії, якщо прискіпливо виконувати приписи Кабміну, то можна зробити маску хоча б з трусів: порушенням це не буде. Чому не можна в такому випадку в самій же постанові посилатися на ДСТУ по захисній масці? Відповіді немає.
Юристи (а особливо судді) розглядаючи залучення до відповідальності за порушення карантину, намагаються якось викручуватися. Іноді доходило до того, що Кабмін на сторінці в Facebook публікував пости, трактуючи норми своїх же постанов: наприклад, визначення «громадське місце» взяли із Закону про обмеження куріння (правда, те визначення стосувалося тільки того закону, та й нехай). «Ми тут наприймаємо, а ви там розбирайтеся, як хочете» …
2. Карантин в Україні: передчасні заяви чиновників
Одна справа, коли чергову нісенітницю про карантин в Україні несуть в заголовках ЗМІ. Але зовсім інше, коли заяви про нові карантинні обмеження роблять міністри, депутати або Президент. Між їх заявою і прийняттям рішення може пройти тиждень-півтори, але бізнес і звичайні люди, яких ці обмеження теж стосуються, повинні завмерти в очікуванні: приймуть чи не приймуть?
Планувати мені свою господарську діяльність на наступний тиждень чи ні, тому що чиновник зробив заяву, що, може бути, ми введемо обмеження, а, може, й ні? Відпускати співробітників чи ні? Ви що там, в Кабміні, граєтесь чи що? Так, і ще: між прийняттям акту і моментом, коли він вступить в силу, може теж пройти кілька днів.
3. Погана комунікація влади з населенням
Взаємопов’язане з попереднім пунктом. Ми живемо в епоху Інтернету (навіть не Інтернету в цілому, а скоріше соціальних мереж і месенджерів). Але навіть ці канали зв’язку влада не вміє адекватно використовувати: постанова ще офіційно не набрала чинності, а Кабінет Міністрів на своїй сторінці в Facebook вже розміщує інфографіку. Чому не можна створити офіційний канал в соцмережах, присвячений лише нормативно-правовим актам із позначками «набрало чинності/не набрало чинності»? Чому не можна на державних телеканалах адекватно повідомляти про це?
И знову ж про епоху Інтернету: мешкаючи в Києві чи інших великих містах люди починають вважати, що так живуть усюди по всій України. Ось, наприклад, нещодавно я натрапив на рішення Балаклійського (Харківська область) районного суду (https://reyestr.court.gov.ua/Review/92138673), яким було закрите провадження по ст.44-3 КУпАП: підприємець влаштував дискотеку, проте, як і в більшості подібних випадків, поліція жодних доказів суду не надала.
В тексті рішення, серед іншого, є таке:
«Доказів того, що у смт. Савинці на момент вчинення правопорушення встановлено жовтий рівень епідемічної небезпеки суду не надано, жодних посилань на це ні в протоколі, ні в матеріалах справи немає».
Ви тільки усвідомте: поліції (судячи з того, що вони це не зазначили в протоколі) та суду в районах областей невідомо, який в населеному пункті на конкретний день (27 вересня!) рівень епідемічної небезпеки!
І ось це смт. Савинці – це і є справжня Україна. Київ, Харків, Дніпро, Львів чи Одеса – це «вітринна» Україна. А Бровари, Монастирище, Синельникове або який-небудь Покровськ – це справжня Україна.
Складається враження, що владі зручно, щоб населення не розуміло, за що можна оштрафувати. Звісно, вже не раз в рішеннях судів зазначалося: стаття 44-3 КУпАП є бланкетною, тобто в протоколі поліцейський повинен вказати конкретну норму, за порушення якої людина притягується до відповідальності.
Але більшість населення цього не знає і не розуміє (і не повинно розуміти): закон/постанова ще не набрали чинності, а люди вже бояться, що їх можуть оштрафувати мало не прямо зараз.
«06.04.2020 о 11:00 год. було встановлено,що гр. ОСОБА_1, будучи особою, яка досягла 60-річного віку, самовільно залишила місце домашньої обсервації (ізоляції) у сквері відпочинку в м.Липовець по вул. В.Липківського без вдягнутих засобів індивідуального захисту (захисної маски), чим порушила правила карантину людей, передбачених п.п.1,5,17 п.2 ч.1 Постанови КабінетуМіністрів України №211 від 11.03.2020, за що передбачена відповідальність за ст.44-3КУпАП.
В судовому засіданні ОСОБА_1 фактичні обставини вчинення адміністративного правопорушення визнав, суду пояснив, що не знав про обмеження в період карантину, тому що у нього згорів телевізор, а газети ніде не продаються і бібліотека закрита».
4. Карантин в Україні: невідповідність штрафу проступку
Ви лише вдумайтеся: вчиняти інші більш соціально шкідливі та небезпечні проступки обходиться дешевше, ніж не надіти маску на обличчя. В підсумку, адекватність проявили судді, які, майже завжди, розглядаючи провадження за порушення ст.44-3 КУпАП, звільняють порушників від сплати штрафів через малозначність правопорушення.
Нещодавно Верховна Рада статтю в КпАП пофіксила, зменшивши штраф та надавши можливість поліцейським штрафувати на місці, не передаючи протокол до суду, хоча, станом на момент публікації цієї замітки, зміни досі (!) не набрали чинності (!!!).
5. Норми Верховної Ради ні на що не впливають
В якості прикладу приведу норму щодо скасування орендної плати (Закон № 3275). Це вже не про сам карантин в Україні, а про забезпечення соціальних і економічних гарантій, викликаних цим карантином.
Спочатку проєктом Закону № 3275 передбачалося звільнення орендаря від плати за використання орендованого майна. Але вже в опублікованому тексті Закону слово «звільняється» було замінено на слова «може бути звільнений». Ключове слово «може». Чи «не може». Тобто, для Орендодавця звільнити Орендаря від оплати є правом, а не обов’язком. І сторони це могли і так між собою узгодити (або не погодити).
Двічі цю ж норму в Перехідних положеннях намагалися виправити (це не особливо допомогло орендарям) і фактично просто прокоментували і без депутатів нинішнього скликання існуючу в Цивільному кодексі з моменту його прийняття близько 15 років тому ч.6 статті 762 («Наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає»).
Зі свіжого – проект постанови Верховної Ради, якою Верховна Рада рекомендує (!) Кабінету Міністрів скасувати карантин вихідного дня. Тобто, законодавчий орган просто рекомендує органу виконавчої влади. А рекомендації, як ми знаємо, не створюють жодних обов’язків!
Ці п’ять пунктів я згадав зходу і, на мою думку, якщо покопатися, то можна знайти ще більше нісенітниць. Чи навпаки, це я не правий, та всі карантинні косяки влади можна “обґрунтувати”. Час і судова практика покаже.
Тим часом, незважаючи на купу проблем, запроваджений “карантин вихідного дня” і про перші його результати на відео нижче:
Пізно ввечері 11 березня 2020 року на сайті Кабінету Міністрів з’явилась постанова, якою запроваджується карантин в Україні. Чи потрібен був карантин тоді та чи потрібен він зараз? Суб’єктивно, я вважаю, що так. Чи потрібен такий карантин, як в Україні? Скоріш за все, що ні. Введення карантину розкрило не лише очевидні проблеми в охороні здоров’я, що накопичувалися роками та десятиліттями, але й на рівні правової освіти.
